NATALYA MYKHALKO'S BLOG

DISJÉCTI MEMBRA POÉTAE, або РИБИНА РІТТЕРА

2011-09-26T01:58:00.001+03:00

За часів мого захоплення середньовічною медициною довелося покопатися у величезній кількості давніх приписів, рецептів, рекомендацій настільки фантасмагоричного характеру, що здивувати мене зараз чимось майже неможливо. До слова, оте “за часів” зовсім не значить, що вона мене не цікавить зараз, просто якось я втомилася від смерті і минулого, захотілося подумати про життя і майбутнє. Відтоді, від часу, коли втома та стала всеосяжною, в моєму інтелектуальному житті (ой, прозвучало це якось soооо pathetic!) середньовічні практики зцілення як тема до вивчення знаходиться в перманентному конфлікті з репродуктивною етикою як темою для осмислення. Навіть подумую якось їх примирити, зайнявшись в майбутньому, наприклад, соціальною історією репродуктивної медицини (і Середньовіччя, звісно, тоді не омину увагою). Буде, як то кажуть, кожній сестрі по сережці, а мені – święty spokój.

Здається, я відхилилася від розповіді, втратила логічну ниточку. Так от, про здивування. Про нинішнє моє здивування та про давно забуту насолоду, яку зазнала, від зустрічі з чимось химерним, до того незнаним.

Я двічі перечитувала їх: “Фрагменти, котрі залишив молодий фізик. Кишенькова книжечка для друзів Природи” Й.В. Ріттера, опубліковані в 1810 р. Ну, звісно, того самого Ріттера – одного з найбільш примітних представників єнського гуртка романтиків, вмілого провізора, першовідкривача ультрафіолетових променів, електролізу, електрокапілярних явищ в ртуті, творця однієї з перших гальванічних батарей, дослідника “тваринної електрики”, предтечу Е. Дюбуа-Реймона (засновника електробіології). Деякі історики науки/медицини мають Ріттера за засновника електрохімії. Тобто, праця належить серйозному досліднику з full kit’ом відкриттів за спиною. “Фрагменти” – річ доволі типова, як для своєї епохи: тут і натурфілософські розмисли, і нові експериментальні дані, і спостереження, і припущення (разом з відвертими нісенітницями), і романтичні марення. Правда, все це якось гарно одне до одного допасоване. Є в тексті й дуже давні ідеї, такі, котрі пережили століття. Хоча й зодягнені вони вже в інші, наукоподібні шати. Тому легким чтивом це не назвеш. Тим не менш, читається текст з насолодою, бо дарує дуже незвичний/незнаний погляд на речі, котрі (часто) маємо за щось до сліз банальне та нецікаве.

Трактат цей потребує ґрунтовного аналізу. Не маю на меті робити зараз нічого подібного. І взагалі, мабуть, ви вже помітили: оцей щоденник не призначений для розвідок. Тут панують емоції та афекти. Просто захотілося мені поділитися funny знахідками та зачудувати вас давніми фантазмами, тому й пишу в глупу ніч ці disjécti membra.

Певну частину трактату складають запитання без відповідей. Взагалі, вся тканина тексту зшита з розрізнених фрагментів, котрі, в свою чергу, теж часом розпадаються на уламки (думок). Не перестаю чудуватися як старанно автор намагається зліпити, скласти з цих скалочок цілісну картину “загального порядку природи”. І йому це напрочуд добре вдається. Перед читачем постає світ в якому легко змішується “жар любові з вогнем перцю”, а отриманою сумішшю запросто “підпалюється суха трава” (здається, образ Г. Башляра по відношенню до творчості Новаліса). “Гальванічний ланцюг”, “тваринна електрика” – величний “Медіум, посередник між матерією і духом” (фр. 389) – пронизує всі фібри буття та “відправляється на небеса”, скріплюючи та єднаючи Небо і Землю etc. Ось вам і нова міфологія електрики, і романтичні марення Всеєдністю. Але мова піде зовсім не про це.

Тут зібрані ті фрагменти “Фрагментів”, котрі мене найбільш подивували/потішили своїми інтуїтивні здогадками, прозріннями та милими нісенітницями.

Про здоров’я: “При наявності досконалого здоров’я, ми скоріш за все, більше б не жили, а загинули. Існувала б абсолютна єдність, ніщо б не порівнювалося, ніщо б – не обмежувалося, а існувала б ідеальна діяльність. Значить, через відмінне здоров’я можна померти, а до суті життя завжди належить якесь нездужання”. (Через сотню з гаком років інший європейський науковець і мислитель спорудить на такому ж твердженні цілу філософію норми і патології. Мова про Ж. Кангієма. Його будуть мати – і досі мають – за великого новатора.)

“Чи існує за аналогією з епідемічними захворюваннями також і епідемічне здоров’я? Хіба в 1744 р. не лютувало здоров’я? Надзвичайно хороше здоров’я походить саме від переважання певного начала, як у випадку дуже важкої хвороби чи смертності”. (Як мило! :) Коли ж нарешті почне лютувати здоров’я у нас, в Україні?)

Про майбутнє: “<…> в решті решт, продовжить своє існування тільки людина. Власне, все стане людиною. <…> Як в тваринному світі все стає людиною, так в неорганічному світі все стане залізом”. (Думка ця є значно цікавішою, глибшою, ніж видається на перший погляд. Мова не про те, що людина витіснить, знищить тварин, а про інше. Додумайте самі. Окрім того, гарний був би сюжет для фантастичної повісті, якщо б сприйняти цей вислів буквально. )

Про історію людства: “<…> Первісний час – це час ембріону людства, слідом за ним йде час дитинства людства, потім – час пристрасного умлівання. Умлівання помирає в любові або виживає, повертаючись до своїх витоків. Або ж багаторазово помирає, завершуючи свій круг”. (Автор бідкається в іншому фрагменті, що не знає достеменно в якому з цих періодів знаходиться людство. Він мало переймається такими дурницями як щасливе майбутнє чи золоте минуле. Складається враження, що історія мало його хвилює. Його інтелектуальна пристрасть – Природа. І я теж не можу ніяк збагнути: на якій стадії знаходимося ми зараз? Пристрасного умлівання? Чи, можливо, на стадії ембріону?:)).

Про дорослішання: “<…> досягається двома шляхами: перший полягає в тому, щоб зневіритися у своєму свавіллі, віддаючись волі природи, велінням серця, Господу. Інший в тому, щоб отримати значення в історії людства”. (Зараз ми схильні вважати навспак: стати дорослим – це навчитися скеровувати свої сердечні веління, природні інстинкти в необхідне русло,а аж ніяк не віддаватися їм вповні. До речі, перший шлях досягнення зрілості, про який тут мовиться, – явний метастаз романтизму, другий – рецидив Просвітництва).

Про захворювання та безпліддя: “<…> Епідемічні захворювання, очевидно, спричиняються приходом весни. Вони оживають в цей час, неначе тварини…, як і всі інші організми. Зараження слід розглядати як процес одруження, а саме захворювання як дитя цього шлюбу. Деякі подібні шлюби можуть залишатися безплідними. При цьому варто дослідити, як це безпліддя у зв’язку з тим чи іншим захворюванням пов’язано зі звичайним безпліддям чи плодючістю”. (Фрагмент цей містить деякі цікаві здогадки, протоідеї, як люблять говорити історики науки. Дозволю собі лише одне презентистське тлумачення: автор висуває припущення, що репродуктивне здоров’я певним чином залежить й від стану імунної системи організму. Про це науковці почнуть говорити ще через сотню з чимось років.)

“<…> хвора людина, очевидно, і є такою гальванічною батареєю. Хворі – це батарея, що витратила свій потенціал”. (Дуже розповсюджене в ті часи твердження. Такий собі загальник трактатів з медицини, фізіології.)

Про жінок/чоловіків (в тексті дуже багато цікавих розмислів на цю тему):

“<…> У чоловікові панує чотириноге, а в жінці – амфібія”. (О, цей вислів передбачає майже необмежену кількість інтерпретацій. Придумайте/оберіть свою. Можна використовувати одну з них в майбутніх лайках чи, навпаки, в любовному листуванні. Це вже що придумається/обереться.)

“Рослини своїм зовнішнім видом подібні до перевернутої жінки”. (Я все думала, як йому це прийшло в голову. А ж раптом пригадала жіночу моду того часу!)

Про котів і людей: “Весь кошачий рід є родом людським, а людина – це просто найблагородніша кішка, немовби сонце для решти кішок”.

Про комах: “Комахи – це черв’яки нутрощів рослин”.

І на остаток. Рибини Ріттера. Згадки про риб зустрічаються неодноразово в тексті. Ось що автор стверджував про них:

Риби – це морські рослинки, що живуть в поетичній розсіяності.

Ну, їй-бо смаковитий образ. Ця мила дурничка просто таки взяла мене в полон. Все намагаюся їх уявити. Такими, як бачив їх Ріттер. Хочу, аби створіння ці наснилися мені.

(Утім, мені б належало застерегти вас: перед нами не чистий поетичний образ. У ньому є своя наукова/натурфілософська підкладка. Якщо б я її зараз оголила, витягнули на світ божий своїми інтерпретаціями, розвіялося б чарівність образу. А мені цього зовсім не хочеться.)

Несуттєво це зараз.

Риби – це морські рослинки, що живуть в поетичній розсіяності.

А квіти, в такому разі? Вкорінені/полонені сухопутні рибки? (В дитинстві я приблизно так про них і думала.)

ТЕНЕТА СВІТУ ЦЬОГО… shit!

2011-09-21T15:41:00.001+03:00

Багато мовлять про передачу власних генів, важливість цього майже містичного акту. Ніхто навіть не намагається збагнути: навіщо? Чи так вже важливо передавати себе? Невже світ не обійдеться без цих речей? Я була і пішла собі. Чи маю право усунути себе з процесу відтворення, сказати goodbye “великому (золотому?) ланцові життя”? Сучасні репротехнології дарують надію/ілюзію, що в мене в запасі доволі часу аби знайти якусь відповідь на це питання.

Часом я почуваюся справді щасливою, бо вільною. З великим жалем та співчуттям дивлюся на мамочок, що назавжди опинилися в пастці материнської любові. В інші ж хвилини мене розпирає цікавість: які були б мої діти? А часом бере в полон почуття провини перед тими, кому завдячую (або “завдячую” – це залежить від настрою) своєю появою на світ. Перед усіма, починаючи від праматері Єви (чомусь спало на думку: палеогенетики примудрилися дізнатися де жила прародителька роду людського; правда, охрестили її якось по-іншому). Коли силуюся уявити їх усіх, зібраних в одному місці… перехоплює подих від картинки тієї, скажу я вам. Вони, ймовірно, сподівалися на це примарне (“генне”, хоча більшість з них і слівця такого не знали) безсмертя. Мріяли про рої нащадків, як-от один невідомий китаєць, що жив ой як давно. Ландшафт його марень населяли нескінченні вервечки потомків. Рештки тих сподівань зберігає вірш зі Ши-Дзинь, класичної китайської книги пісень. В ньому нащадків порівняно зі зграєю сарани:

“Крила сарани немов промовляють:

“Поспішай, поспішай!

Так і сини твої та онуки

Стануть нехай незліченним військом!

Крила сарани немов промовляють: <…>

Так і синів твоїх та онуків

Хай приходить на світ нескінченна вервечка!”

А я візьму та сподівання їхні розіб’ю-розтопчу. Ну, якусь часточку тих сподівань безсмертя.

Втім, це нісенітниця. Я про всі оті нехитрі, наївні, незграбні спроби змиритися з фактом смерті: людина живе у своїх дітях, творах, генах, хоч якийсь відбиток залишиться в природному світі. Це як радіти дрібним скалкам розбитого дзеркальця та мати його за ціле та неушкоджене. Або нагромаджувати старі речі, наче лахмітник, сподіваючись, при цьому, воскресити той життєвий світ, котрому речі ці належали. Прикладами такого “фрагментарного” опору смерті переповнена сучасна постмодерна література. Здається, вперше я натрапила на такі спроби у Кундери. Ну а потім, пішло-поїхало… Дам-но я слово ~~Анджею Стасюку~~ Юрію Андруховичу: “Колись на цьому світі, зовсім недалеко від мене (а часом нестерпно близько від мене) жив батько. Тепер його тут немає, однак щось таки є: інтонація, жест, порядок слів у реченні, пауза, тембр, кашель. Це я, він, це всі, хто перед і після. От я дивлюся з пагорба на ліс – забуваю про все, завмираю, тихну. І тоді раптом: чи не він дивиться на ліс, чи це не його погляд?..” Ох, наскільки знайомою є ця ілюзія, злуда, яка мовить: щось залишається! Більшість жестів, інтонацій, пауз бабусиних відтворює зараз мама. Чудуюся цьому. Обпікає це. Але не лікує, не зцілює. Пустка залишається жахною пусткою, смерть зостається собою. Я знаю, що це не бабуся, це не її жести. В такі хвилини думаю: “shit! shit! SHIT! Значення має тільки індивідуальне безсмертя. Її, моє, ваше. Все інше – ілюзія, тенета світу цього. Хай їм пек!”.

ПАПЕРОВИЙ ЩОДЕННИК

2011-01-24T18:28:00.001+02:00

Жоден on-line щоденник не йде в порівняння зі справжнім, паперовим. Бо той (паперовий) завжди десь під рукою (подушкою, в сумці, кишені). Там можеш розповідати речі, котрі навіть прошепотіти важко. Не те що прокричати у віртуалі.

Ніколи не вела паперового щоденника. Справжнього. Такого, що став би прихистком для мого внутрішнього (анти)світу. Завжди боялася, що не зможу його надійно вберегти від цікавості сторонніх. (Такі речі просто приречені втрапляти до чужих рук.)

Ніколи не вела паперового щоденника. І, напевно, ніколи не наважуся зробити це. Не тому, що боюся викриття. Не запаслась якимось особливими та см^ачними таємницями. Скоріш, не впевнена, що віднайду потрібні образи, слова аби змалювати себе-ту-іншу. Вийде щось напрочуд химерне. І стане соромно під променями чужинських поглядів: “начебто й доросла, але досі не годна вміло оперувати темними та сіромашними барвами правди. Все їй подавай щось золотаве”.

IN VIVO, IN VITRO, AD HOMINEM, AD NOTAM, АБО МОЇ ЄРЕТИЧНІ ПРОСТОРІКУВАННЯ ПЕРЕД СНОМ

2010-10-21T06:59:00.001+03:00

Надзвичайно дратує дивна риторика представників католицької Церкви щодо запліднення in vitro. (Див., наприклад http://bit.ly/b3gxnV або http://bit.ly/bbQpKV)

Зачаття в пробірці вимагає, аби були зачаті і знищені “зайві/додаткові” ембріони, тому Церква ніколи не погодиться з цією процедурою. То нехай краще не народжується дитина, зачата таким способом, нехай краще не буде нічого, аніж щось, бо це щось вимагає втрат і т.д.

Якби Бог рухався таким же риторичним шляхом, як сучасні богослови, то не створив би ані ні світу, ані ні людей. Панувало б Ніщо. Не міг Він не передбачити, що у світі, який вигадав та викроїв-витворив, страждання, жертва, біль, смерть стануть такими важливими компонентами. Попри те, Бог все ж зважився. Вочевидь, Він дуже сміливий.

Що не скажеш про деяких нинішніх богословів та князів церковних. Як вони бояться забруднити своє кришталево-чисте сумління! Як уміло, по-пілатівськи вмивають ручки в непевних ситуаціях: ми осторонь, ми непричетні. Як надійно захищають себе, відгородившись щитами, що сплетені з гарних промов та уламків старих ідей. Напевно доволі затишно в таких місцинках.

Але що може знати чернець-богослов про страждання жінки, якій не було дароване дитятко?! То чи має він хоч найменше моральне право мовити про це та ще й публічно? Чому не думає про наслідки своїх власних доктринальних положень-вироків? Й чом постійно забуває про те, що він достеменно не знає на чию сторону в цій суперечці пристав би Христос?

Прирівнюють запліднення іn vitro і євгеніку: metoda in vitro to “młodsza siostra eugeniki”. Ймовірно, аби залякати лаїків цим страхітливо-магічним словом. Часом долучають ще інше, не менш моторошне, як на наше обивательське вухо: селекція. Ось тут нам, наївним простакам, має нарешті урватися терпець. Після таких закидів, за сценарієм високочолих всезнайок, ми повинні в праведному гніві назавше затаврувати те кляте демонічне in vitro.

Ох! Треба бути в дивний спосіб засліпленим, аби не бачити двох речей. По-перше, все, що оточує нас – це безпробудна селекція (а одна з її форм – репродуктивна селекція – найжорсткіша!). Весь світ, увесь людський життєвий світ кшталтується на цьому. По-друге, репродуктивна євгеніка (в латентній і пасивній своїй формі) існує віддавна і буде існувати, щоб там хто не стверджував (але це вже окрема тема).

То ж з якого дива народження дитяти і все, що з цим пов’язане, раптом почне функціонувати за якимось іншими законами?! Хотілося, аби все було не так. Але одного бажання, на жаль, не досить. Закони світу цього, попри всі наші “хочухочухочу”, все одно ще довго і повсюдно пануватимуть над нами.

Повірте, я не належу до тих, хто вірить в існування золотих віків чи бездоганного минулого. Втім, не можу позбутися думки, що за часів ранньохристиянських богословські розмисли були якогось іншого штибу. Це було дуже тверезе, гостре, навіть болюче знання про світ, людину та її Бога. Те знання обпікало, було пристрасним, відчайдушним, глибоким і ризикованим. Сучасна ж богословська думка часто-густо обплетена ідеологічними солодощами Бажаного. Вона поступово перетворюється на щось гламурне, поверхневе, блискотливе, боягузливе, одноманітне… Не вся, звісно. Ой, далеко не вся! І все ж…

Я тривалий час вважала, що богослов’я і мудрість – це майже синоніми. Вочевидь, декотрі сучасні теологи просто змушують мене відмовитися від такого ототожнення.

“НЕ БУДЬ ЦИНІЧНИМ У ЛЮБОВІ, БО ВОНА ЄДИНА ВІЧНА ЯК ТРАВА”

2010-05-24T03:23:00.001+03:00

Декілька років тому, підчас відвідин однієї з книжкових крамниць Львова, мені впала в око листівка, на якій дуже дрібним шрифтом було надруковано наступне: “Цей текст датують 1692 роком. Знайдено його було серед інших документів в одній старій церкві Балтимора. Автор невідомий”. Далі йшов перелік так би мовити напучувань як стати щасливим. Або ні, краще так: як намагатися стати щасливим. Мені зразу сподобалась тональність цих настанов. З часом я переконалася в їх правдивості. Відтоді листівка ця подорожує з одного мого щоденника до іншого, аби бути завжди під рукою, коли в цьому виникає потреба…

І досі чомусь здається мені, що переповідати ці приписи слід тихо, майже пошепки.

Коли будете читати, уявіть, що слова ці ви чуєте з вуст людини, яка вам по-справжньому дорога (не важливо де вона зараз, і чи ще жива). Згадайте її обличчя, гляньте у вічі. Уявіть, що вона посміхається. Пригадайте як звучить її голос, як звучав би її голос про розмові пошепки. Слухайте уважно.

“Крокуй спокійно серед гамору та поспіху – пам’ятай, який мир може бути у тиші. Наскільки це можливо, не зрікаючись себе, зберігай добрі стосунки з людьми.

Спокійно і ясно проголошуй свою правду, слухай також те, що кажуть інші, навіть якщо вони говорять не надто розумно, – бо й у цьому є якийсь сенс.

Якщо порівнюватимеш себе з іншими, можеш стати гордим або зневіреним, бо завжди були й будуть гірші й кращі від тебе.

Радій як зі своїх успіхів, так і з планів.

Якою б скромною не була твоя праця, виконуй її самовіддано і добросовісно. Повір: це справжня цінність проти мінливої долі.

Будь обережним у своїх починаннях, бо світ цей сповнений оман.

Але нехай це не заступить тобі справжніх чеснот: багато людей прагнуть високих ідеалів, а життя усюди сповнене геройства.

Будь собою й не опирайся почуттям. Не будь цинічним у любові, бо серед черствості й розчарувань вона єдина вічна як трава.

Приймай спокійно все, що несуть зі собою літа, без гіркоти полишай те, що дарувала молодість. Зміцнюй силу духу, щоб у несподіваному нещасті стали для тебе щитом.

Лише не віддавай себе на поталу витворам уяви: багато-бо страхів породжують нудьга та самотність.

Дотримуйся необхідної дисципліни, але вмій бути лагідним до себе. Пам’ятай: ти дитина Всесвіту і маєш право бути тут не менше, ніж зорі й дерева. І чи зрозуміло це тобі, чи ні – повір, що світ цей є таким, яким повинен бути.

Отож, будь у мирі з Богом, щоб ти не думав про Його існування, чим би не займався і якими б не були твої прагнення. У вуличному гаморі, у метушні життя збережи спокій душі.

З усіма своїми пастками, втомою і втраченими мріями цей світ усе ж чудовий.

Будь уважним і намагайся бути щасливим”.

МРІЯ ВІД MICROSOFT

2010-02-10T02:50:00.002+02:00

Турбота про здоров’я в майбутньому. Майже утопія для України.

ПРО ОДНЕ СЕРЕДНЬОВІЧНЕ ПРОРОЦТВО

2010-01-18T03:00:00.000+02:00

      Це був дивний поетичний турнір. Двобій поетів мимоволі перетворився на протистояння провидців. Слухачі-свідки були здивовані та обурені. Ніхто нічого так і не збагнув.
    Завше так з тими пророцтвами. Розумієш їх опісля, коли вчинити вже нічого не можна.
      Отже, діялося все так. Або приблизно так. Було це в Ірландії, за часів давніх, середньовічних. Тоді, коли люди ще боялися поетів. Бо слово їхнє, як гадалося, спроможне вимережувати долю людини, різати камінь, накреслювати шляхи світу. Філід, поет-провидець, міг наспівати Вам щасливе майбутнє або ж наслати своїм співом тугу, божевілля чи легіон інших нещасть.

В поетичному турнірі брали участь двоє: філід Неде, син Адна та Ферхетне, "найкращий у віщуванні" філід з Уладу.
Мрійливою баладою про минуле розпочав цей поєдинок Неде.

Там "берег залитий,
ліси посміхаються
біжать дерев’яні леза,
цвітуть дерева,
виростають злаки,
пребагато бджіл,
ласкава весна,
військо з нагородою,
сонячні королі,
предивна мудрість,
кожен при ділі своєму –
хоробрість чоловікам,
жінкам рукоділля.
……..
скарби посміхаються,
гідності доволі,
уміле всяке ремесло,
кожен є благородним,
добрі пісні,
пісні прекрасні" .

       Наївна утопія минулих часів, що плинула з вуст Неде, не могла не вразити слухачів. Ймовірно, вони схвально похитували головами. Чи було їм затишно в цій прекрасній картинці, в цьому золотавому фрагменті уявного світу? Скоріш за все, так. Хтось пригадав дитинство, багато хто – давно почуті казки та легенди про дуже давнє Світле минуле, вороття до якого годі й чекати. Ось він, тихий рай незмінних речей, де все на своїх місцях, де все є зрозумілим!
      Коли прийшла черга Ферхетне оповідати свою scel, аби відстояти право називатися найкращим, він раптом починає провіщати майбутнє. Ось тут починається найцікавіше.
     Зі світлою палітрою образів минулого, які створив Неде, контрастують темні барви картин з майбутнього у віщуванні Ферхетне. Як і було в ті часи заведено. Майбутнє сприймалося як суцільна катастрофа та невідворотне "погіршення світу". У провіщенні філіда Ферхетне, звісно, зустрічаються існуючі споконвіку картини mutation rerum, які слід очікувати напередодні загибелі світу. Але не вони визначають ці візії.
      Тут не йдеться про старече одряхління та виснаження світу, які передвіщали поети давнини. Ні про прискорення чи скорочення плину часу, яке стало важливою темою в арсеналі християнських середньовічних апокаліптичних мотивів. Тут мова йде про інше: про втрату гідності, духовного підґрунтя, глибини, доброго ладу та міри. Про екзистенційну скруту, спричинену браком сенсу, безцільністю.
     Перш ніж Страшний Суд покладе край існуючому світу, прорікав Ферхетне, настануть часи, коли люди будуть перебувати в постійних пошуках швидкоплинних вражень, веселощів та необмежених розваг. Значення буде мати лише те, що неодмінно приносить задоволення. "Кожен купить собі блазня для веселощів", "музика дістанеться простолюдинам", "розвагою блазня стане всяка справа". Світ людини майбутнього – це світ, де панує самотність/ворожість. Світ без щирості, квітів ("щезнуть квіти") та поетів ("поетів більше не буде", "забудуть букви").
     Краще послухайте самого Ферхетне, справді "найкращого у віщуванні":

"Страшний час наступить: багато буде вождів, доблесті мало, добрий суд призабудуть живі. Люди забудуть скромність.
Покинуть герої великих вождів.
Мерзенними стануть мужі, мало буде справжніх королів, а лихих багато.
Багато буде нещасть, усякий буде з вадами. <…>
Істина не вбереже багатства.
Розвагою блазня стане всяка справа,
повстане всяка неправда.
Всякий з гордощів забуде своє місце, і не будуть вшановані статус, вік, честь, благородство, мистецтво чи вченість.
Розорення кожному мужу,
розгубить багатства всякий король.
Благородний з народження заслужить презирство <…>

не будуть шанувати ні людину, ні Бога.
Справжні королі загинуть від рук розбійників і людей з чорними списами.
Віра щезне,
більше не буде дарів,
заваляться помости,
келії впадуть,
впадуть долі храми.
Спорожніють комори,
негостинність згубить процвітання.
Додолу впадуть породження несправедливих суджень.
Щезне стежка кожного…
При завершенні останнього світу буде притулок бідності, наклепам і злобі.
Багато чвар з людьми ремесла,
усякий купить блазня для веселощів,
всякий поставить перепони іншому.
На всякому пагорбі утвердиться зрада, і не захистить більше ні ложе, ні клятва.
Всякий повстане на ближнього і зрадить брат брата.
Всякий підніме руку на друга …так, що не буде між ними ні клятви, ні Духа, ні честі…
Зрівняються, забудуть про кліриків, віджбурнуть мудрих.
Музика дістанеться простолюдинам.
Геройство сховається в келії монахів,
обернеться мудрість судом неправдивим,
почнуть судити церкву правом короля…
Стане всяка любов перелюбством.
На всуємудрість та неправду перетвориться всяке ремесло, і побажає кожен перевершити вчителя свого, забажає молодший сидіти тоді, коли стоїть старший…
не посоромиться хлібороб їсти, зачинивши дім свій перед вмілою людиною, що продає честь і дух свій за вбрання та їжу,
…заздрість оволодіє всяким, так що продасть він свою честь і душу за дрібку.
…статуси забудуть, воскресіння відкинуть, букви забудуть,
поетів не буде більше.
…занадто багато людей буде повсюди.
Границі розсунуться до передгір’я.
Виникне багато жахливих хвороб, неочікуваних і грізних буревіїв…
Зима зелена, літо похмуре, осінь без врожаю, весна без квітів.
…щезнуть квіти…<…>
Затони потечуть супроти течії,
кінський перегній стане кольору золота,
вода буде неначе вино,
гори зробляться рівнинами,
болота стануть полями конюшини…
З кожним днем буде пізніше прилив моря,
потім прийдуть сім темних літ,
вони закриють світильник небес.
З загибеллю світу відправляться всі на Суд".

       Завершуючи своє пророкування, Ферхетне – "найкращий віщун з Уладу" – з запалом вигукує: "Це буде Суд, сину мій! Великі історії, жахливі історії, страшні часи!".
      Як відреагували слухачі? Ймовірно, розгублено стенали плечима. Можливо, були невдоволені, вражені. Чому так кажу? Зберігся ірландський переказ, що присутні при суперечці поетів слухачі майже нічого не втямили з віщування Ферхетне.
       Неде сам визнав свою поразку. Уладський філід Ферхетне став переможцем поетичного двобою. Ось така історія.
      Це "випадкове" пророцтво, на яке натрапила ненароком, надзвичайно мене вразило.

Чому я вирішила переповісти цю давню історію з "Жовтої книги з Лекана" (XIV ст.) зараз?
А Ви як думаєте?

БАБУСИНЕ НАМИСТО І ДИТЯЧІ МРІЇ

2010-01-04T21:11:00.000+02:00

Скільки Вам необхідно часу для того, щоб пригадати про що мріяли і на що сподівалися в дитинстві? Декілька секунд, хвилин? Можливо, годин? Чи навіть днів? (Останнє, звісно, жарт. Хоча, певно, й таке буває). Спробуйте, згадайте чого Вам хотілося найдужче в п’ять, сім чи дев’ять років. Яка з мрій захопила Вас у полон?

Коли намагаюся пригадати власні мрії дитинства, в першу чергу пам’ять повертає щось нереалізоване або втрачене. Речі/ситуації, яким вже ніколи не судилося відбутися.

І від того вони виглядають ще привабливішими. Що може зрівнятися з іграшкою, яку Ви ніколи не отримали? Що буде кращим за гру, в яку не бавилися через заборону батьків або несподівану хворобу? Сусідська дівчинка, ім’я якої не знаєте й досі, чи не буде видаватися Вам найкращою з можливих подруг?

Те, що залишилося навік у сфері мрій, так без вороття й зостається обплетене флером ідеального, найкращого. Жоден тлін розчарування не торкнеться його. Наші дитячі нереалізовані мрії допомагають витворювати ілюзію існування в цьому світі речей ідеальних: десь щось найкраще, бездоганне, безперечно, існує, але поки що для нас воно залишається недосяжним. Ми прагнемо його віднайти, ми прикладаємо зусилля, щоб його здобути… Все це справді допомагає нам жити, привносить в наше буття певний сенс.

Тому так важливо, щоб існувала в житті людини рівновага між мріями здійсненими і ні.

В будь-якому разі, те, що не відбулося, назавжди (якщо можна вжити це слово по відношенню до людського життя) залишається з нами. Ми носимо це як власний трофей, як подароване улюбленою бабусею намисто. Бо бабусі вже немає, а намисто є. І воно створює ілюзію її віддаленої присутності. Назавжди…

В ПОШУКАХ ОМРІЯНОГО

2010-01-03T23:57:00.004+02:00

Якщо б мені раптом запропонували обрати якийсь один-єдиний образ, одну фігуру, яка символічним чином була б спроможна описати становище людини на шляху до омріяної мети – шляху, який намагався здолати кожен, хто коли-небудь жив під цим сонцем – я, скоріш за все, обрала б фігуру Алхіміка. Йдеться не про сучасний конструкт поп-культури (де він постає як всесильний і підступний), а про того стражденного алхіміка Середньовіччя, про якого зазвичай розповідають історики. Зазнаючи принижень бідності, наражаючись на небезпеки, відмежовуючись від утіх світу цього, забувши про себе, в напівтемному приміщенні десь на вуличці Алхіміків, ймовірно в Празі, він навпомацки просувається до сфери Омріяного. Він шукає Універсальний Інструмент (ми знаємо, що мовою самого алхіміка він має ймення чи то Філософський Камінь, чи то Універсальний Еліксир), який здатен єдиним дотиком, одномоментно, миттєво змінити самого Алхіміка та всю конфігурацію навколишнього світу, подарувати щастя, здоров’я, безсмертя, мудрість, любов, добробут. Здатен принести щастя і близьким, і дальнім. А що ще потрібно людині?

Минають роки. Час невпинно та невблаганно змінює його обличчя, руки і серце, але не приносить бажаного. Голос відчаю, що долинає чи то з глибин його душі, чи то ще звідкілясь, все частіше намагається звабити його: "всі твої зусилля марні, ти нічого не досягнеш" – шепоче він. Кожна людина хоча б один раз в житті чула звук цих нашіптувань. Втім, Алхімік долаючи спокусу відчаєм, не відмовляється від обраної мети, не звертає зі свого шляху.

На щастя, зусилля його виявилися не марними. На вуличці Алхіміків, десь, ймовірно, в Празі, на схилку віку, схоплений в пастку хворобою, очікуючи на власну остаточну Трансмутацію (нашою мовою – смерть), Алхімік зрозумів найважливіше: світ навіть у своїй наявній конфігурації, зі всією своєю непідлеглістю і ворожістю щодо людини, є найбільшою її цінністю. "А раптом Універсальний Еліксир, який я міг би знайти, змінив би навколишній світ настільки приголомшливо, що в ньому не знайшлося б місця і для тих, кого я люблю?" – з тривогою подумав Алхімік.

Хоча він і не знайшов способу миттєвої трансмутації світу, він відкрив для себе магію Хімії, водночас зрозумівши багато інших речей. По-перше, наші зусилля ніколи не бувають марними (адже навіть поразка може згодом обернутися на перемогу). По-друге, для того, щоб досягнути бажаного, людина не повинна сподіватися на негайну зміну всієї ситуації в цілому, їй варто очікувати на поступові, фрагментарні зміни. По-третє, не потрібно шукати якийсь єдиний та простий спосіб/шлях вирішення проблем. Лише поступово, обережними кроками, через напруження усіх наших розумових сил, долаючи складні лабіринти на шляху до змін (пригадаємо тут закони хімії – закони, які відображають всю складність процесу трансформації), використовуючи різноманітні засоби, рухаючись в різних направленостях, через поразки, втрати, розчарування ми спроможні наблизитися до бажаного. І хоча цей процес лякає своєю нескінченністю, відмовлятися від своїх мрій не варто.

Кожен, хто прагне досягти мети, приречений повторювати цю траєкторію руху: від первісно-дитячого "негайно" до повнолітнього "поступово", від архаїчної мрії про миттєві зміни до новочасного знання про всю повноту небезпеки таких сподівань і про надзвичайну важливість вдумливих, обережних кроків в напрямку до бажаних змін. Головне вчасно це зрозуміти. Я плекаю надію, що Ви зі мною погоджуєтесь.